Як його усувають від влади
Світові експерти констатують зміни у характері війни Москви проти України. Війна, схоже, заходить у глухий кут. При цьому у Росії з’являються гострі проблеми, які загрожують її існуванню;
на погляд аналітиків, за такої ситуації єдина можливість для Кремля уникнути кризового розвитку подій — призупинити війну на основі певних компромісів з Україною. Однак Путін відмовляється це зробити;
причинами такої позиції президента РФ, який лише балакає про готовність до миру, є його особисті амбіції, що посилюються негативними аспектами психічного стану;
у такому разі певні сили намагаються якось обмежити владу Путіна і створити умови для її передачі його наступнику. Поки що це має епізодичний характер, однак може реалізуватися.
На погляд деяких експертів, у війні Росії проти України настає переломний етап, що може призвести до певних змін у її подальшому перебігу. Це підтверджує низка нових аспектів у розвитку ситуації, які принципові за значенням. Загалом, вони відомі і саме на них концентрується увага для визначення основи подальшого перебігу подій. Тому коротко їх нагадаю.
Так, головним зі згаданих аспектів визначається фактичний перехід війни у позиційну форму, коли жодна зі сторін не може досягти відчутних успіхів. Наразі спостерігається динамічна рівновага, яка поступово набуває статичного вигляду. Це очевидно і підтверджується ситуацією на фронті. Зокрема, Росія втратила свою перевагу в застосуванні артилерії та бронетанкової техніки, а наявність у неї більшої кількості живої сили компенсується наданням Україні західних озброєнь, які значно кращі за російські. До того ж Україна перебуває в стані оборони, що дає їй змогу стримувати наступ росіян меншими силами. Але їх недостатньо для того, щоб виконувати наступ. При цьому, Москва не досягла у своїй війні жодних цілей, окрім того, що створила сухопутній коридор до Криму. Ані США, ані Європа не взялися ділити з Росією світ, а навпаки, об’єдналися у протидії її військовій експансії. Процес розширення НАТО не тільки не призупинений, але й дістав новий поштовх у вигляді прийняття до нього Фінляндії та Швеції, від чого Росія у ще гіршому положенні. А намагання Росії встановити контроль над Україною лише зміцнило українську державність, посиливши її оборонні можливості і поглибивши європейську інтеграцію.
Що ж до сухопутного коридору між Росією та Кримом, то він контролюється вогнем ЗСУ, що не дає росіянам можливості повноцінно його використовувати.
В той же час, змінити ситуацію на свою користь Москва неспроможна, оскільки об’єднаний потенціал США та Європи, які є партнерами України, значно переважає можливості росіян навіть з огляду на допомогу з боку інших тоталітарних країн. А так звану війну ресурсів Росія очевидно програє, що підтверджує стрімке погіршення її економіки, про що свідчать ті самі відомі факти, які характеризують економічні проблеми Російської Федерації. Найбільш критичні з таких наступні: початок падіння фізичних обсягів ВВП; стрімке зростання дефіциту державного бюджету; криза у вугільній, металургійній, машинобудівній, будівельній і сільськогосподарській галузях, а також її наближення у банківській сфері. Причому, Москва не має жодної змоги впоратися з зазначеними проблемами без завершення війни, оскільки вони пов’язані з надмірними військовими видатками та західними санкціями.
А сподівання Кремля, що Захід перестане підтримувати Україну та поступиться через страх перед загрозою нападу росіян, що США і Європа втомляться від російсько-українських суперечностей, а також що зруйнується європейська і трансатлантична єдність, не справджуються. Всі із подібних моментів дійсно мають місце, але вони не виходять на критичний рівень та не відіграють вирішальної ролі.
На погляд експертів, все це нагадує ситуацію, що склалася в СРСР напередодні та на початку його розпаду. А в якості інструменту, який би дав змогу відтягнути у часі такі ж перспективи для Росії, знову визначається застосування методів «військового комунізму» або підходів Північної Кореї, якими є: повна націоналізація економіки; запровадження фіксованих цін на товари першої необхідності, а потім і карткової системи їх розподілу; конфіскація банківських накопичень населення у відкритому чи прихованому вигляді.
Як вважають аналітики, такі заходи можуть пригальмувати, але не зупинити процеси дезінтеграції Росії. Тим паче, що різке загострення соціально-економічних проблем в країні потягне за собою масові протести населення, включно з вимогами повалити діючу владу, як це було в 1990-х роках. Крім того, націоналізація економіки та конфіскація банківських накопичень безпосередньо ущемлять правлячу верхівку країни, яка втрачатиме свої статки. І це ще в кращому випадку, оскільки досвід СРСР показав можливість повної зміни еліт країни з фізичними знищенням її представників.
Згідно з висновками політологів, єдиним більш-менш зручним виходом для Росії за таких можливих обставин є припинення війни на умовах певних компромісів з Україною. Лише це дасть їй змогу уникнути західних санкцій та радикально скоротити військові видатки, що є цілком зрозумілим. Разом з тим, незважаючи на очевидність таких фактів, Путін продовжує війну проти України, одночасно висуваючи неприйнятні для неї умови навіть за призупинення бойових дій. А всі його заяви про готовність Росії до переговорів, про її прагнення прискорити процес відновлення миру експерти вважають лише спробами уникнути рішення США щодо запровадження стосовно Росії нових санкцій критичної для неї дії. Причини такої позиції Путіна повністю зрозумілі. Більшість експертів пов’язують їх з особистими його амбіціями, а саме — прагненням залишитись в історії «великою людиною», яка відродила Російську імперію за нових часів. Крім того, війна має для нього і безпосереднє практичне значення як засіб збереження себе при владі.
До речі, ці всі цілі стали для Путіна сакральними, внаслідок чого він не може відмовитись від них, оскільки подібний крок стане крахом цілей всього його життя. Це повністю співпадає з позиціями лідерів Радянської Росії та СРСР на початковому етапі його існування, а саме — Леніна та Сталіна, у яких була аналогічна мета. На той час такі зусилля стосувалися Польщі та Фінляндії, які до революції 1917 року були частиною імперської Росії. А сьогодні такою метою є загарбання України.
Одночасно окремим чинником впливу на діяльність Путіна щодо України є особливості його психіки, що притаманні багатьом людям похилого віку. Це виразно демонструється як його зовнішнім виглядом, так і поведінкою на публіці. Не моя справа визначати діагноз, бо є щодо цього справжні спеціалісти. Але для того, щоб зрозуміти, що з ним відбувається, досить поглянути на його фото, зроблене не придворним фотографом у Мінську після закінчення засідання Вищої євразійської економічної ради 27 червня поточного року. Це безумний погляд, що підкреслює, яким він є насправді. Скоріш за все, психічний стан Путіна у поєднанні зі звичайною для тоталітарних країн практикою, коли йому доповідається лише те, що він хоче почути, і стало причиною того, що він неадекватно сприймає реальність. Прикладів зазначеного чимало, та наведу лише ті із них, які показують на основі чого президент РФ будує свою політику та ухвалює відповідні рішення, в тому числі щодо війни проти України.
Насамперед, можна відзначити його впевненість у стійкості російської економіки, яка нібито зберігає здатність до позитивного розвитку, незважаючи на західні санкції. Таку ж впевненість він має і стосовно потужності ЗС РФ та їх спроможності перемогти Україну, а також вплинути на українську владу та населення у спосіб виконання терористичних ударів по мирних містах і селищах. Подібні уявлення Путіна ще можна якось пояснити, як і його думки про слабкість НАТО та ЄС. Але вже зовсім дивними є його сподівання, що президент США Д. Трамп буде ділити з ним світ, виходити з НАТО чи примушувати Україну до капітуляції. Такі погляди можуть бути у пересічного громадянина Росії, зазомбованого кремлівською пропагандою, а не у її лідера, який визначає курс країни та фактично робить це одноосібно. Тому він веде її до прірви, що починає усвідомлювати російська правляча верхівка, принаймні, та її частина, яка ще здатна до цього.
Інстинкт самозбереження ще ніхто не відміняв. Крім того, багато хто з російських можновладців бажають повернутися до західних благ, від яких вони були відірвані внаслідок путінської політики. Передусім це стосується відносно молодого покоління російських політиків та чиновників, які не у зрілому віці застали СРСР і не мають щодо нього якоїсь ностальгії. Тому російські топ чиновники, а точніше ті олігархи, які стоять позаду них, починають вживати заходів з протидії руйнівнім вчинкам Путіна.
Поки що це відкрито виконується лише у вигляді публічної демонстрації економічних проблем країни, що, ймовірно, має на меті вплинути на нього. Зокрема, один із таких кроків був зроблений у рамках Петербурзького міжнародного економічного форуму в червні ц.р. Як відомо, під час своїх виступів міністр економічного розвитку РФ Решетніков, міністр фінансів Сілуанов, глава Центрального банку Росії Набіулліна, глава Сбербанка Греф, голова комітету Держдуми по бюджету і податкам Марков та інші урядовці, політики і бізнесмени охарактеризували економічну ситуацію в країні як початок глибокої кризи.
Такі факти вже згадувалися у наших попередніх статтях, але в контексті порушеної теми вони набувають особливого звучання. Виступи згаданих осіб ще не можна назвати бунтом проти Путіна, але вони є відповідним сигналом. По суті, це стало першим проявом відкритої незгоди російських урядовців з Путіним, який під час того ж самого форуму стверджував, що російська економіка успішна. Водночас мають місце і факти невиконання урядом розпоряджень Путіна. Зокрема, в червні ц. р. Путін поставив стратегічне завдання урядові країни знизити частку імпорту у ВВП нижче 17 % до 2030 року. Зі свого боку, міністр економічного розвитку РФ Решетніков визначив зовсім інші цілі, які передбачають збалансування торгівлі у спосіб нарощування імпорту товарів з країн-партнерів Росії. На його погляд, це дасть змогу зупинити відтік капіталів із Російської Федерації, а також послабити курс рубля, оскільки його високий рівень шкодить російській економіці.
Те ж відноситься і до планів запровадження в Росії цифрового рубля. Путін віддав розпорядження Центральному банку прискорити цей процес з метою забезпечення можливості його масового використання громадянами та підприємствами вже протягом найближчого часу. За словами президента РФ, цифровий рубль зміцнить незалежність Росії від іноземних платіжних систем та допоможе сформувати фундамент для цифрової економіки.
Разом з тим, керівництво ЦБ відклало виконання вказівки Путіна. Згідно з роз’ясненням Набіулліної, наразі для цього немає відповідних можливостей. Необхідно опрацювати всі деталі, проконсультуватися з банками та вирішити інші питання. Чим це може бути ще, як не звичайними «відмазками» чиновників, які не бажають щось робити? Тобто, уряд починає поступово діяти незалежно від Путіна, що ще зовсім недавно це було аж ніяк неможливо.
На такому фоні привертають увагу припущення деяких експертів щодо можливого початку процесу керованої передачі влади в Росії від Путіна до його наступника, якого обрав особисто він, або визначили політико-олігархічні кола країни. Серед ймовірних кандидатів на таку роль називається дочка Путіна — М. Воронцова. Останнім часом вона активно виходить на російське політичне поле. В принципі, Воронцова влаштовує всіх. З одного боку, її може позитивно сприйняти населення Росії, яке в більшості своїй підтримує Путіна, а з іншого — не має значної політичної ваги, чи самостійних капіталів, що дозволяє російській правлячій верхівці маніпулювати нею. Втім, за свідченням окремих політологів, у будь-якому випадку вона вже використовується представниками правлячої верхівки РФ, які виступають за призупинення війни, для здійснення впливу на Путіна.
Загалом, все вище згадане може свідчити про можливий початок змін у системі російської влади. Проявами цього є дії певних сил у керівництві та серед олігархів країни, які виключають Путіна з реального інформаційного простору, а також саботують його рішення в економічній сфері та проводять власний курс. Поки що така практика епізодична за характером або приховується певними силами. Однак, по мірі загострення зовнішніх та внутрішніх проблем Росії, вона ставатиме все більш масштабною з кінцевим підсумком усунення Путіна від влади в тій, чи іншій формі.
Щоправда, подібні підходи є звичними для Росії. У багатьох випадках, коли лідер країни переставав відповідати інтересам її правлячої верхівки, його усували від владного керма саме у такий спосіб. Таке ж відбувалось і у разі появи сильних конкурентів очільникам країни. Зокрема, саме так Сталін та його клан вчинив з Леніним, який також, як сьогодні і Путін, мав психічні розлади. Це зафіксовано на фото Леніна в останній період його життя. Під приводом хвороби його ізолювали та друкували для нього фейкову газету «Правда» в одному екземплярі, а потім взагалі перестали виконувати його розпорядження.
Щось подібне сталося і з Генеральним секретарем КПРС, фактичним правителем Радянського Союзу Л. Брежнєвим, який помер на своєму посту в 1982 році у віці 76 років, перебуваючи у стані повного розладу психіки. За нього правили тіньові господарі СРСР, оскільки його оточення було таким же. Через подібні причини був змушений відмовитись від влади і перший президент Росії Б. Єльцин, який по суті, передав керівництво країною В. Путіну. До речі, сам Б. Єльцин став очільником Російської Федерації внаслідок державного заколоту в СРСР, в ході якого був повалений перший та останній президент Радянського Союзу М. Горбачов. Тим самим влада Путіна є апріорі нелегітимною.
Порушена тема набагато складніша і потребує детальнішого розгляду взаємовідносин в оточенні Путіна, яке загалом таке ж престаре, як і він, з аналогічним світоглядом та психічними проблемами. Але це вже тема подальших досліджень. Про загальну ситуацію у російській владі можна робити висновки, звертаючись до наведених фрагментів подій.
Таким чином, перспектива завершення епохи Путіна, принаймні у її нинішньому вигляді, реально конкретизується. Скоріш за все, майбутня влада країни не буде демократичною у нормальному розумінні цього терміну, не стане справжнім партнером України та не відмовиться від своїх стратегічних цілей щодо встановлення над нею контролю. Але такі свої наміри вона буде реалізовувати не у військовий, а політичний та економічний спосіб. Тим не менш, загроза нового нападу Росії на Україну і надалі зберігатиметься.
Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики
